Loading...

Кларнет і дудка, або Як зламали класика вітчизняної літератури

До 130- річчя Павла Тичини

«Від кларнета твого — пофарбована дудка осталась...» — ці гіркі слова Євгена Маланюка на свою адресу, кажуть, часто повторював постарілий Павло Тичина.

Об этом сообщает Moscow Post

«Соняшні кларнети» — так звалася збірка Тичини періоду Української Народної Республіки. Ну а дудка — примітивна порівняно з кларнетом, і тут зрозуміле порівняння...

Тичинін? Нащадок Полуботка?

Павло Тичина народився у селі Піски на Чернігівщині 23 (за іншими даними 27) січня 1891 року у родині дяка- вчителя. Аж до закінчення школи він писався як Тичинін – так записав його батько. Русифікація невтомно і невтримно завойовувала всі сфери, і церкву – в першу чергу. Згодом Павло повернув собі нормальне прізвище.

Той з’їзд, звісно, закінчився нічим – та ще й висміяли «лжеміліони Полуботка» відомі тоді журналісти Цуккерман та Гіляровський. Але сам факт зарахування Тичиною себе до нащадків козацької старшини промовистий, хоча його генеалогія не досліджена і посьогодні.

Але загадка в походженні таки лишилася — сам Павло Тичина стверджував, що «у так званих полуботківських міліонах було й наше прізвище». Йдеться про те, що в січні 1908 року до Стародуба, який тоді належав до Чернігівської губернії, зібралися 660 майновитих і збіднілих шляхтичів та дворян, які вважали себе нащадками наказного гетьмана Павла Полуботка, чиє золото нібито лежало в банку Англії. Серед прізвищ Гудовичів, Борозд, Самойловичів, Миклашевських та інших знаних у козацькій старшині є і прізвище Тичини. Той з’їзд закінчився нічим. Але сам факт зарахування Тичиною себе до нащадків козацької старшини промовистий, хоча його генеалогія не досліджена і по сьогодні.

Павло Тичина вчиться в Чернігівському духовному училищі та семінарії, яка тоді стояла на місці маєтку Павла Полуботка на Стрижні — бачте, доля веде з гумором. І з 9 років співає в хорі при Троїцько-Іллінському монастирі. Тичина згадував, як семінаристи сиділи на дзвіниці Троїцького монастиря і всі розмовляли українською! Чернігів, попри численне єврейське та російське населення, так і лишався українським! Нині на приміщенні колишньої семінарії є меморіальна дошка Павлу Тичині — та її мало хто бачить, бо та будівля є частиною військового шпиталю. І ще цікаво, що Павло Тичина навчав нотної грамоти майбутнього композитора Григорія Верьовку, який теж був у цьому хорі...

Кохання і Ліда

Мало хто любив творчість Павла Тичини із радянської школи, адже неможливо було полюбити оте: «Не на Рейні, не на Марні — в МТС тепер друкарні. Партія веде!». Проте моє уявлення про Павла Тичину перевернув викладач факультету журналістики Київського університету імені Т. Шевченка професор Анатолій Погрібний — він довів, що Тичина входить до сотні світових поетів, які чудово оспівали кохання. Погрібний натхненно декламував у відомій всім журналістам 32-й аудиторії «О панно Інно!»...

Юний Павло Тичина прийшов на літературні суботи до Михайла Коцюбинського і там дебютував віршем «Розкажи, розкажи мені поле...». Та й закохався в Поліну Коновал, яка відкинула його любов, ще й прилюдно насміхалася. Юний Павло «переключився» на Інну — сестру Полі, яка, проте, дуже рано померла. Він називав її Нюсею, хоча вірш звався «О, панно Інно!». «У Нюсі я довго ще любив Полю», — писав Тичина. Історія цього кохання виражена символічно в картині відомого художника Михайла Жука «Чорне і біле» (на знімку). Її автор був учителем малювання в Тичини і знав історію його кохання. До речі, Поліна вже дорослою шукатиме контактів із Павлом і проситиме за когось, але кохання вже відійшло і в Тичини вона не викликала жодних почуттів...

Згодом хворий Тичина живе деякий час у Добрянці, у Володимира Самійленка, де закохується в дівчину Наталку, яка, проте, помирає від туберкульозу. Від цього кохання лишився вірш «Зоставайся, ніч настала...». Детальніше кохання Тичини дослідив Павло Загребельний в есе «Кларнети ніжності».

Юний Павло вже хотів кинути світське життя та йти в монастир — молодість здатна на нерозважливі вчинки. Але поселяється у Києві на квартирі в пані Папарук, і тут його «бере в оборот» донька хазяйки Ліда. Важко сказати, чи це була любов, адже одружилися вони лише через 17 років знайомства. Але Ліда Папарук стала, кажучи по-сучасному, менеджеркою поета і його... цензором: вона знищила всі записи, які могли б, на її думку, нашкодити чоловікові. Дітей у подружжя не було... Кажуть, аж до 1940-го Павло Григорович ховав Ліду у ванній, коли приходили гості. Коли ж сховати не вдавалося, представляв її своєю... бібліотекаркою. Цікаво, що Ліда Папарук довго називала Павла Тичину «дівчачуром». Саме вона зберегла квартиру Тичини, яка нині є музеєм на Пушкінській вулиці Києва.

Братство самостійників і УНР

З 1913 року Павло Тичина навчається в Київському комерційному інституті, хоча так його й не закінчив. Одночасно працює редактором відділу оголошень газети «Рада», де друкує свої оповідання. А перший опублікований вірш — «Ви знаєте, як липа шелестить...», текст якого редакторові «Літературно-наукового вісника» Михайлу Грушевському передав Михайло Коцюбинський.

Згодом Павло Тичина віддячить своєму хресному в літературі — коли Ірина Михайлівна Коцюбинська, вже після війни, розшукає внука Михайла Коцюбинського Юлія Романовича, який ріс у Ясній Поляні (от іронія долі!) та бацав на гітарі Єсеніна і не підозрював, що є внуком класика української літератури, Павло Тичина з Максимом Рильським візьмуть над ним опіку і вже після першого курсу російської філології переведуть на українську. Навчили української мови, бо, позбавлений батьків, Юлій Коцюбинський ріс у дитбудинку як російський хлопець, який і звався навіть Писаревським (за прізвищем матері). Вони врятували для української культури не просто онука Коцюбинського, а майбутнього директора музею свого діда. За долями класиків української літератури та їхніх нащадків можна детективи знімати — куди тому Голлівуду!

Але в Києві 25-річний Павло виконує ще й таємну місію — зв’язує чернігівських самостійників з київськими: адже Тичина належав до Чернігівського самостійницького братства, яке очолював його товариш по семінарії Василь Еллан-Блакитний. Про цю організацію є дуже мало даних — і через конспірацію, і через відсутність активних дій. Відомо проте, за спогадами Романа Бжеського — теж братчика, який опинився в еміграції, що клятву члени братства приймали у Спаському соборі Чернігова, біля мощей святого Феодосія Углицького. А сучасний історик Володимир Бойко вважає, що Василь Еллан – Блакитний – це наш український Валленрод, який свідомо пішов на співпрацю з більшовиками в інтересах самостійної України (він очолював маловідому зараз партію боротьбистів, яка злилася з КП(б)У і помер 1925 року). Схоже, що російські більшовики таки розібралися в ньому і вже посмертно оголосили вищу міру покарання та, звісно ж, заборонили його твори. Це підтверджує версію Володимира Бойка.

Павло Тичина радісно вітає Українську революцію, про це свідчить його перша поетична збірка «Соняшні кларнети», що вийшла наприкінці 1918 року накладом у тисячу примірників. Згодом вона неодноразово перевидавалася. Але навіть відоме з радянської школи, яке ми вчили як прославляння більшовицької революції «Як упав же він з коня...», насправді було про революцію українську. Адже далі йде: «Слава» Слава!» — покотилось та й лягло до ніг». Як відомо, російські більшовики кричали «Ура!», а з вигуком «Слава!» йшли у бій українські воїни.

Порівнюючи «Соняшні кларнети» з радянськими збірками поета, Василь Стус у дослідженні «Феномен доби» писав: «У світі «Сонячних кларнетів» людину було возвеличено в космічному масштабі, там існувала гармонія людини і всесвіту. Тепер космос у Тичини знелюднюється, а сама людина, цей макрокосм сонячнокларнетнівського періоду, перетворюється на інфузорію, життєве призначення якої — свято дотримуватись своєї орбіти і великого закону. В цьому новому Тичининому космосі людина стає в’язнем, рабом історичного процесу».

Оспівав Тичина і подвиг Героїв Крут у поезії «Пам’яті тридцяти» —йдеться про перепоховання тридцяти загиблих захисників УНР у Києві, на Аскольдовій могилі. «На кого завзявся Каїн? Боже, покарай!» — вже тоді поет зве більшовицьку Росію Каїном. Як це йому минулося згодом? Тільки ціною втрати власного «я».

Морально загинув іще за життя

Він ще встиг навіть написати про голод в Україні першим у світовій літературі — йдеться про поезію «Чистила мати картоплю», де Ленін зветься антихристом: «Ленін-антихрист явився, мій сину, а ти про тіятри. Треба боротись: антихрист явився». Щоправда, ці слова вкладені в уста чоловіка, який «записався у штунду» і об’явив себе Ісусом Христом, але це не міняє суті. Це був 1926 рік — комуністи ще не такі сильні, але Тичину звинувачують у «протягуванні націоналістичного дурману», і він уже у журналі «Комуніст» виправдовується. Напередодні пише вірша «До кого говорить?»:

Блок у могилі.

Горький мовчить.

Рабіндранате-голубе!

З далекої Бенгалії

прилинь до мене на Вкраїну.

Я задихаюся, я гину.

Загинути фізично йому не дали, але морально Тичина загинув. Він стає співцем компартії. Вершиною цього шляху є знаменита поезія «Партія веде!» — недарма вона була опублікована московською газетою «Правда» українською мовою, та ще й на першій сторінці. Йшов голодний 1933 рік.

До слова — вірш цей був написаний як піонерський гімн і відхилений однією з газет для дітей. Його випадково побачив кореспондент «Правди», і вірш став символом української радянської літератури. Як і символом зламу поета, котрий оспівував до того красу природи і людини. Тепер же мусив оспівувати комуністичну партію.

Проте мені здається, що попри звання лауреата Сталінської премії, членство в ЦК компартії, головування та депутатство у Верховній Раді УРСР, авторство гімну Української РСР («Живи, Україно, прекрасна і сильна, В Радянськім Союзі ти щастя знайшла») Павло Тичина так і лишився не до кінця своїм для комуністів. Свідчення цьому — відсутність пам’ятників. Навіть у Чернігові іменем Тичини була названа вулиця забічна, далека від центру.

Тичина так і не відтанув навіть за часів хрущовської відлиги, на відміну від Рильського чи Бажана, які отримали друге дихання. Він так і лишився у шкаралущі вірного КПРС поета — ніжна його душа не вірила у відлигу.

Олександр Олесь був нещадним до поета:

І ти продався їм, Тичино,

І ти пішов до москаля?

О, бідна мати, Україно,

В журбі головонька твоя.

В кривавім морі по коліна

Стоїть без сорому в очах

Поет, колишній наш Тичина,

І прославляє смерть і жах.

...Іудо, ти шляхетний жиде,

Пішов, повісивсь в самоті.

Павло Тичина... цей не піде —

Він сам розіпне на хресті.

Проте Тичина подав у відставку з поста міністра освіти Української РСР, коли змушували прийняти закон про двомовність.

Помер Павло Тичина 1967 року. Коли вже тяжкохворим він лежав у лікарні в Феофанії, то казав друзям, що його творчість пішла за водою... Та ще марив, що за ним стежать, що у квартирі встановлено прослуховуючі пристрої — до речі, саме так і було...

«Заслуга чорної машини»

Якось уже у літньому віці Павло Григорович приїхав до села Піски. Люди обступили земляка, висловлювали йому пошану. Мовляв, відомий поет, Голова Верховної Ради... Тичина відповів: «То не моя заслуга».

— А чия?

— То заслуга чорної машини. Он бачите, чорна «Волга» стоїть? Ото вона все робить. Забирає мене вранці, а на сидінні чорна папка з документами засідання Верховної Ради. Там усе вирішено і написано. Чорна машина везе після роботи додому. Другого дня знову приїжджає з чорною папкою. Так щодня.

Як можна було вижити у тій божевільні?

Василь ЧЕПУРНИЙ, "Голос Україн"

Фото з відкритих джерел.

Василь Стус: «Слава генія, змушеного бути пігмеєм, блазнем при дворі кривавого короля, була заборонена. Слава ж пігмея, що став паразитувати на тлі генія, була забезпечена величезним пропагандистським трестом.

...

Геніальний Тичина вмер. Лишився жити чиновник літературної канцелярії, довічно хворий на манію переслідування, жалюгідний пігмей із великим ім’ям Тичини. Творчість Тичини 30-х років — це тільки маніпуляції над небіжчиком, спроби використати мерця. Як не моторошно це казати, але наступна творчість Тичини — це майже ірреальні спроби примусити усміхатися голий череп. Вірші поета перестали бути актом індивідуальної творчості: ці бездарні версифікаційні вправи уже писав хтось — але мертвою поетовою рукою. Кажуть, не одну ніч Тичина лягав спати не роздягаючись: він чекав арешту...»


Джерело статті: “https://siver.com.ua/news/klarnet_i_dudka_abo_jak_zlamali_klasika_vitchiznjanoji_literaturi/2021-01-23-27564”

SOCIAL NETWORK
Иследования
Обзоры
Теги
Поиск
О НАС
  • На нашем сайте вы всегда можете найти ежедневно обновляемые актуальные новости со всех регионов странны, без субъектива и политической ангажированности. Среди основных рубрик нашего сайта, которым мы отдаём предпочтение стоит выделить новости экономики, новости политики, новости строительства и недвижимости, новости туризма и новости здравоохранения.

Бизнес-планы
Go to TOP